Традиційна японська естетика, що сполучає сінтоістські, конфуціанські і буддійські ідеали, розробила особливі принципи, розуміння яких є ключем до японського мистецтва. Найважливішими з цих принципів вважаються фурюу,моно-но аваре, вабі-сабі і юген. Поняття фурюу означає піднесений смак, освіченість і розвиненість розуму, від китайського фен-лю, буквально — «гарне утворення і манери». У Китаї цей термін характеризував якості конфуціанського вченого-чиновника. У Японії ж поняття фурюу використовувалося більше в естетичному змісті — як принцип височини творів мистецтва і витонченості духу їхніх творців. Особливо це відносилося до пейзажного живопису, садовому мистецтва, архітектури, чайній церемонії й аранжуванню квітів.
«Вабі» — естетичний і моральний принцип насолоди спокійним і неспішним життям, вільним від мирських турбот. Його виникнення зв'язане із середньовічною відлюдною традицією; означає просту і чисту красу і ясний, споглядальний стан духу. На цьому принципі заснована чайна церемонія, а також вірші еака, ренга і хайку. Слово вабі — похідне від дієслова вабу («бути сумним») і прикметника вабісі («самотній, покинутий»), що використовувався для опису стану душі людини, вигнаної на чужину. Однак естетична традиція в період Камакура і Мурома переосмислили цей стан у більш позитивному ключі, вважаючи, що усвідомлені бідність і самітність — це найважливіша умова для досягнення волі від матеріальних і емоційних турбот; а порожнеча, відсутність явної
краси — це наближення до краси не виявленої,
трансцедентальної, і тому більш високої. Це нове розуміння вабі проповідували
знамениті майстри чайної церемонії, наприклад, Сен-но Рікю, які прагнули
підняти своє мистецтво до рівня справжнього духу Дзен,
підкреслюючи, що багатство варто шукати в бідності, а красу — у простоті.
Вважається, що суть вабі передає вірш поета Фудзіварано Садаіе (1162—1241):
Не бачу я навколо
Ні кольору ніжних вишень,
Ні червоних кленів.
Тільки сумовита хатина на порожньому березі ,
У димку осінніх сутінок.
Сабі — ще один найважливіший
принцип японської естетики, частково синонімічний «вабі», також надходить до
одкровень дзен-буддизму, особливо до екзистенціальної самітності кожної людини
в космічному холоді нескінченних всесвітів. «Сабі» асоціюється також зі
старістю, смиренністю і спокоєм. Дух «сабі» дуже яскраво виражений у вірші —
хайку Мукаі Кьораі (учня майстра жанру хайку, знаменитого поета Басьо):
Два сивих старці
Голова до голови
Любуються кольором вишні.
В цьому вірші протиставлення
розкішного цвітіння японської вишні і сивого волосся на головах старих, що
піднімає людську самотність до рівня вищих естетичних принципів. Людині, яка живе по законах мінливого життя не слід боятися зів'янення і самотності. Це смутний, але неминучий стан варто приймати з тихою смиренністю і навіть знаходити в ньому джерело натхнення. Недарма великий Хокусай, майстер жанру укіє-е, на кінці льоту життя підписував свої здобутки «створив Хокусай Кацуіска, стара людина такого-то
віку».
Юген, «краса
самотнього суму» — естетичний ідеал японського мистецтва, який
одержав найбільший розвиток у XII-XV столітті. Термін юген був запозичений з китайської філософії, де він служив символом незбагненного і глибоко схованого від сприйняття об'єкту. У буддизмі це поняття зв'язане з глибоко схованою істиною, яку неможливо зрозуміти інтелектуальним шляхом. У Японії ж поняття юген було переосмислено як естетичний принцип, який означає таємничу, «потойбічну» красу, наповнену елегантною грою змістів, а також загадковістю, багатозначністю, похмурістю, сумом, спокоєм і натхненням. «Наступив світанок двадцять
сьомого дня дев'ятого місяця. Ти ще ведеш тиху розмову, і раптом через гребінь
гір випливає місяць, тонкий і блідий... Не
зрозумієш, те чи він є, чи то немає його. Скільки в цьому сумної краси! Як хвилює серце місячне світло, коли він скупо сочиться крізь щілини в покрівлі старої хатини! І ще - елемент оленя біля гірського стільця. І ще - сяйво повного
місяця, що висвітило кожен темний куточок у старому саду, обплетеному кучерявим
подмаренником...» (Сей Сьонагон, «Записки в головах»). У більш пізні часи
поняття юген стало синонімом блиску і пишності, які радують погляд, але
одночасно засмучують серце від свідомості їхньої швидкоплинності.
Японські художники, перетворюючи в життя ці принципи,
створювали
здобутки, які хвилювали душі людей. Багато хто з цих здобутків володіли
воістину магічною силою естетичного і психологічного
впливу, залишаючи у
свідомості людей незгладимий слід від дотику «безмежної» краси.
Карума - це простота, легкість, природність і
переконливість, що виникають на всіх етапах віршування, починаючи від моменту
зіткнення поета зі світом і закінчуючи формою самого вірша. Легкість і
природність, що виникають при повному злитті поета з природою, виявляються в
легкості і природності словесної оболонки вірша, відсутності в ньому в'язкості,
громіздкість, помилкової багатозначності.
В одному
з листів Кера писав, що карума -
це «подібно до того як дивитися на дрібну річечку з піщаним дном».
Маркова В. Н., Санович В. С. Поезія: [Японська
література XVII ст.] Історія всесвітньої літератури: у 8 т. - М.:
Наука, 1983-1994
Немає коментарів:
Дописати коментар